60-річний Григорій Павлович, багаторічний голова Волинської обласної організації Української спілки ветеранів Афганістану, зустрів свій ювілей не у спокої, а в роботі. Він і сьогодні живе справами побратимів, волонтерством і думками про сина, який нині на фронті.
У приміщенні волинської спілки — карта України з позначками бойових дій, подяки військових частин і фото афганців. «Ми мусимо стежити, що у нас відбувається!» — каже Григорій Павлович, показуючи нагороди. Волинські афганці возять допомогу на схід із 2014 року, з початку війни.
«Наших, афганців, понад 450 воювало. Є загиблі, зниклі безвісти. Батько й син гинуть разом… Та ми не сидимо без діла. Ця війна — наш біль. Мій син теж там. Близько 70% дітей наших афганців нині воюють. Ми, афганці, завжди в строю, і наші діти теж!» — говорить він.
Пан Григорій зберігає пам’ять про кожного побратима. Згадує, як організація допомагала «Айдару», як афганці стояли на Майдані, а потім пішли в АТО. «Афганці пройшли на одну війну більше, — каже він. — Ми були в Афганістані, потім — Помаранчева революція, Майдан, АТО, нинішня війна. Це народна війна».
У 2022 році, будучи заступником голови Луцької РДА, він допомагав формувати 50-й батальйон тероборони. «Більшість наших — інваліди 2–3 груп, але хлопці пішли. І батьки, і сини. Ми знали, що треба стояти», — розповідає ветеран.
Патріотичне виховання у спілці — одна з основних справ. Афганці проводять десятки спортивних і виховних заходів, розповідають молоді про історію та військову підготовку. «Ми бачили, як Янукович розвалював армію. Нас готували до здачі без бою. Але ми не здамося. Україну тримають ті, хто вірить у неї», — переконаний він.
Розповідаючи про родину, Григорій Павлович згадує діда Іларіона — одного з небагатьох, хто вижив під час розстрілу в’язнів Луцької тюрми в 1941 році. «Діда поранили, він прийшов до тями під тілами убитих. З кількома такими ж, як він, добрався до вулиці Пугачова і переховувався. Кров текла рікою», — каже він, наголошуючи: жорстокість росіян тягнеться крізь покоління. «Нас не зламаєш генетично. Ми завжди піднімемось!»
Особливе місце в його житті займає невдала спроба врятувати побратима з полону. У 2018 році він сам вирушив в Афганістан, щоб перевірити інформацію про українця, який нібито був живий. «Хто мав ще їхати, як не я? Я ж голова спілки. Як міг послати когось ризикувати?» — згадує він. Поїздка була небезпечною, гроші для викупу він тримав прив’язаними до ноги. Та інформація не підтвердилася. «Але спробувати треба було», — говорить ветеран.
Після Афганістану Григорій одружився зі студенткою Нелею, народився син Назар і донька. «У сімʼї має бути авторитет і приклад, — каже він. — Бо діти запам’ятовують не слова, а вчинки». Зворушено згадує стару світлину свого батька у вишиванці — зроблену перед депортацією до Сибіру. «Ось така наша історія — у вишиванці, але з кровʼю. Та ми вистоїмо», — говорить чоловік.
Він із болем згадує земляків, які забули своє походження: «Є ж наші, що переїхали до москви і стали ворогами. Їхні діти тепер воюють проти нас. Але ми знаємо, хто ми є».
За роки роботи в обласній спілці ветеранів Афганістану Григорій Павлович став символом служіння людям. 23 роки він очолює організацію, а загалом у ветеранському русі — понад три десятиліття. Паралельно працює головою правління АТ «Волиньгаз» і виконує обов’язки представника держкомітету у справах ветеранів.
«Найголовніше — щоб закінчилась війна, — каже він. — Але це не станеться само собою. Кожен має вкласти свою частку — копійку, роботу, молитву. Україна має діяти гуртом, як один народ. І тоді Бог допоможе».
Серед його нагород — медаль Івана Мазепи «Нащадкам козацьких традицій» за сумлінне служіння українському народу.
На завершення розмови ветеран дякує своєму колективу: «Ми як одна сім’я. Людина не може самостійно сформуватися без колективу. А ми разом і в радості, і в горі. І святкуємо мій ювілей усією спілкою».
Редакція приєднується до вітань і бажає Григорію Павловичу миру, здоров’я, сил, щастя родині та якнайшвидшої перемоги України.