122 роки тому народився Микола Колесса – митець, чия постать стала символом Львова і водночас мостом між академічною традицією та глибинами карпатського фольклору. Його життя охопило понад століття, а творчий шлях з’єднав епохи, стилі й покоління.
Витоки, що визначили долю
Колесса народився у середовищі, де музика була частиною побуту. Його батько, етнограф Філарет Колесса, досліджував українські думи і записував їх на фонограф. Мамин рід походив від композитора Івана Лаврівського, а в сімейному колі звучали історії про всесвітньо відомого співака Модеста Менцинського.
Навіть ім’я майбутньому композитору обрав Микола Лисенко. Коли батько зайшов до ложі Львівської опери та повідомив про народження сина, Лисенко запропонував назвати новонародженого Миколою.
Дитинство минало серед народного співу та літніх поїздок у Карпати, де хлопчик слухав мелодії, які батько записував просто з голосу людей.
“Годинами я насолоджувався народними мелодіями, які батько записував на фонограф”, – згадував згодом композитор.
У восьмирічному віці Микола вступив до Вищого музичного інституту імені Лисенка – хоч ще не знав нот, але вже знаходив мелодії на фортепіано.
Вибір між медициною і музикою
Спершу, за наполяганням батька, юнак розпочав навчання на медичному факультеті у Кракові. Та вирішальним став один концерт: почувши Дев’яту симфонію Бетховена, він зрозумів, що не зможе жити без музики. Вибір Праги для освіти батько підтримав.
У Празі Колесса закінчив консерваторію, навчався композиції й диригування, а також філософії в Карловому університеті. Його дипломна “Українська сюїта” прозвучала у 1928 році і вразила слухачів новизною та фольклорною образністю.
Празький період сформував не тільки композитора, а й майбутнього засновника української диригентської школи.
Майстер, що виховав покоління
Повернувшись до Львова, Колесса працював у складних політичних умовах, але встиг зробити надзвичайно багато. Він організовував курси для сільських диригентів, керував хорами “Боян” і “Бандурист”, створив перший професійний український хор у регіоні – “Студіо-хор”.
У 1938 році вийшов його “Диригентський порадник” – фундаментальний посібник, який досі вважається одним із ключових у професії.
Його диригентський стиль був упізнаваним: м’який, пластичний жест, який музиканти називали “хвилею”. Студенти пригадували, що рухи Колесси нагадували театральну хореографію, однак ця м’якість поєднувалася з абсолютною точністю.
Він вимагав дисципліни – рівноваги, чистоти лінії, працю рук без зайвих рухів.
У радянський період Колесса став диригентом Львівської філармонії та опери. Особливо відомою була його постановка “Травіати”, яку він провів понад 50 разів. У 1953 – 1965 роках він очолював Львівську консерваторію, де виховав майбутніх корифеїв: Степана Турчака, Івана Гамкала, Юрія Луціва та інших.
Музика, що народжена Карпатами
Попри всі здобутки, Колесса найбільше пишався композицією. Його музика звучала так, немов у ній дихають гори. Фольклор не був у нього декоративним елементом – це була основа мислення, спосіб говорити про світ.
“У кожній народній мелодії – велика правда”, – казав він.
Наймасштабнішим твором стала ораторія “Лемківське весілля”, яку він створював майже три десятиліття. Її порівнювали з “Carmina Burana” за ритуальність і глибину. За цю роботу композитор отримав Національну премію Тараса Шевченка.
Народні інтонації пронизують його симфонії, фортепіанні цикли та хорові твори. У “Камінному сні” на слова Ліни Костенко він звертається до теми людського болю і внутрішньої боротьби, зберігаючи притаманну йому стриману емоційність.
Сто років молодості
Колесса прожив 102 роки і залишався людиною глибокої культури та шляхетності. Він записав на магнітофон близько сотні касет спогадів, частина яких увійшла до книжки “Сто років молодості”.
Його формула довголіття була простою:
“Потрібно скромно жити, не дуже багато їсти, не дуже багато пити. Поводитися статечно, щоб людям була приємна ваша поява”.
Найціннішим подарунком, за його словами, було “добре серце”, яке захищає людину від зла.
Навіть у похилих роках Колесса зізнавався, що боїться написати слабший твір – настільки високими були його вимоги до себе. Він помер у 2006 році у Львові та похований на Личаківському цвинтарі.
Його життя – це історія людини, яка вміла слухати: світ, людей, народні мелодії. І відповідати їм музикою.