12 січня для Петра Савоша стало датою з подвійним сенсом. Саме цього дня він відзначив 50 років на сцені та пів століття від початку роботи Волинського академічного обласного театру ляльок, у трупі якого залишається з моменту заснування.
Петро Савош – заслужений артист України. У січні 1976 року він уперше переступив поріг театру, який згодом став його професійною домівкою. Цей день актор пам’ятає до дрібниць.
“Отак 50 років тому, 12 січня 1976 року я підійшов до того казкового будинку. Як зараз пам’ятаю, сама природа благословила: такий був сніжок, чисте повітря спонукало для того, щоб я впевнено переступив поріг цього будинку”, – пригадує Петро Савош.
За десятиліття роботи він зіграв десятки ролей, але особливе місце у творчій біографії займає вистава “Лускунчик” за твором Ернста Гофмана. Постановку здійснив режисер, заслужений артист України Анатолій Поляк понад 40 років тому, і саме в ній Савош виходить на сцену досі.
Актор згадує перших партнерів по сцені з особливим теплом. Разом із ним над “Лускунчиком” працювали Валерій Романенко, Віктор Шевчук, Сергій Чикар, Микола Перцов.
“Цю роботу розпочинав з прекрасними, талановитими людьми. На превеликий жаль, вони пішли в далекі світи, а я продовжую грати Лускунчика”, – каже він.
У творчому доробку Петра Савоша є і досвід великої драматичної сцени. Він грав у Волинському обласному музично-драматичному театрі, зокрема у виставі “Століття Якова”. Це рішення, зізнається артист, далося непросто.
“Пішов туди з певних побуджень. Пішли з життя мої друзі, народні артисти Анатолій Романюк та Олександр Якимчук, які грали Якова. Було страшно: нові люди, нова сцена, чи зможу?”, – згадує Савош.
Попри цей досвід, актор переконаний: театр ляльок вимагає значно більшої концентрації і майстерності. Тут актор не лише виконує роль, а й буквально оживляє свій інструмент – ляльку, надаючи їй характер, рух і голос.
Петро Савош уважно спостерігає за змінами в сучасному мистецтві. За його словами, класичні твори нині звучать рідше, а драматургія адаптується до воєнних реалій і психологічного стану дітей.
“Дітям треба говорити чесно. Вони дуже відчувають фальш. Вони вдячні, їм важливо вибігти на сцену й обійняти актора. Найкращий подарунок – коли дитина несе шоколадку, бо дарує те, що їй дороге”, – наголошує артист.
Велику роль у житті, переконаний Савош, відіграє сім’я. Саме вона формує внутрішню опору, з якою людина виходить на сцену і працює з глядачем.
Його донька Людмила Натанчук також обрала акторський шлях і нині грає у Волинському драмтеатрі. Батько зізнається: спершу був категорично проти її вступу до театральної студії.
“Довго говорили, не спали. Дружина сказала: треба, щоб вона йшла. Зараз вона титулована акторка і знайшла там свого чоловіка, як я колись свою дружину. Стало дві театральні родини, і це дуже приємно”, – ділиться Савош.
Колеги характеризують Петра Савоша як багатогранного і невтомного актора. Він поєднує сценічну роботу з адміністративними та організаційними обов’язками і, за словами колективу, залишається людиною, на яку можна покластися.
Сам артист підсумовує просто: якби мав змогу повернутися у свої 22 роки, він без вагань обрав би той самий шлях – дорогу, що вже пів століття веде його до сцени і глядача.