Дискусія довкола місця російської культурної спадщини в Україні знову загострюється у воєнний час. У центрі цієї розмови – не заборона читання чи вивчення текстів, а питання меморіалізації діячів, які свідомо обрали російський культурний простір.
Плутанина між цінністю творів і культом звань та памʼятників має радянське коріння. У СРСР письменник без Сталінської премії або актор без почесного звання фактично не вважався повноцінною постаттю культури.
Ця логіка зберігалася десятиліттями. Колишні радянські громадяни й досі згадують як травму, що Владіміру Висоцькому не надали навіть звання заслуженого артиста, і водночас з гордістю підкреслюють, що Алла Пугачова стала останньою народною артисткою СРСР.
У сучасній Росії ця система символів досі працює. Там продовжують наголошувати на радянських званнях митців, тоді як в Україні залишилися лише національні. В інших країнах подібна практика давно втратила сенс – у Латвії не акцентують на радянських регаліях Раймонда Паулса, а в Чехії не згадують про звання Карела Готта часів ЧССР.
Причина проста – це не радянська модель мислення.
У Європі підхід інший. У Норвегії немає вулиць чи памʼятників Кнуту Гамсуну через його політичний вибір, але його твори читають, вивчають і екранізують. Без нього неможливо уявити норвезьку культуру, навіть без фізичного вшанування у просторі міст.
Так само складно уявити російську літературу без Михайла Булгакова чи Анни Ахматової. І ніхто не забороняє громадянам України, які ідентифікують себе з російською культурою, читати “Майстра і Маргариту” або цитувати тексти про “великое русское слово”.
Втім, ключове питання інше – чому держава Україна має встановлювати меморіали людям, які реалізували себе у російській культурі та демонстрували зневагу або байдужість до країни, де народилися?
Такі постаті роками підживлювали міфи про “русскій Кієв” чи “русскую Одессу”. Але у час, коли російські ракети реально загрожують існуванню цих міст, настає момент демонтажу міфів, а не їхнього збереження.
Зрозумілими залишаються позиції російських публічних інтелектуалів – від прихильників режиму до його опонентів, які все одно воліють бачити Україну російською культурною провінцією. Але для українського суспільства в умовах війни така логіка більше не має підстав.
“Не можна бути напіввагітною. Час, коли тут була напівросія, минув. Тепер тут буде або Україна – якщо ми відібʼємося. Або Росія – якщо ні.”
Цей вибір став екзистенційним. У разі поразки не залишиться нічого українського. У разі перемоги – зміниться спосіб осмислення чужої культурної спадщини.
Читати Булгакова чи Ахматову в Україні з часом будуть. Але в перекладах, з розумінням контексту і без культових знаків у міському просторі. Нові памʼятники діячам російської культури тут більше не зʼявляться.
І в умовах війни більшість суспільства добре розуміє, чому.