Скарби зі старої родинної скрині започаткували велику справу жительки Нововолинська Марії Доліновської. Уже два роки поспіль дослідниця активно розвиває власну етногалерею «Русовичі», де зібрано унікальний народний одяг Західної Волині та Надбужжя.
Власними думками про важливість збереження пам’яті колекціонерка поділилася із Суспільним.
«У кожного в шафі є якісь речі, якими не користується, але зберігає. Тому що це ніби як продовження особистості тої людини, яка її носила, вишивала», — каже Марія Доліновська.
На переконання засновниці простору, такий одяг демонструє автентичний зріз повсякденного життя наших предків. Замість тривалого забуття в темних шафах ці унікальні експонати мають демонструватися людям, відкриваючи багатство культурної спадщини регіону.
Задля популяризації надбання Марія ініціювала створення спеціального каталогу «Над Бугом рікою». На сторінках майбутнього видання вона структурувала фотознімки сорочок із власного зібрання та зразків, наданих небайдужими краянами, а також власноруч розробила детальні схеми орнаментів.
Жінка впевнена, що без ретельного дослідження географії та історичного контексту місцевості неможливо повноцінно осягнути народний побут. Через це збирачка детально вивчала минуле Прибузького краю.
На старті проєкту жінка презентувала перші ряди сорочок безпосередньо у крамниці. Тоді відвідувачі закладу почали жваво ділитися особистими спогадами про схоже вбрання.
«Люди дивилися: «Ой, а в моєї мами, бабусі таке є». Тобто я вже мала невеличку інформацію про те, який одяг побутував у нашому краї. Просила їх або поділитися, або фотографію показати», — розповідає вона.
Старі світлини стали для дослідниці важливим джерелом вивчення тогочасних зачісок, крою та специфіки візерунків. Неймовірної історичної цінності цим кадрам додавало те, що багатьох зафіксованих на фото земляків Марія знала особисто.
Повернення давньому одягу автентичного вигляду вимагає кропіткого відбілювання полотна від слідів часу та складних плям. Цей делікатний процес реставрації може тривати тижнями.
«Я в підвалі замочувала в холодній воді, потім трошки тепленької. Це не так просто, тому що деякі плями відбілилися, а інші — ні. Доводилося інші засоби брати», — пояснює Марія Доліновська.
Експозицію сформовано відповідно до специфіки етнографічного районування території. Тут окремо представлені вишивальні здобутки Ратнівщини, Камінь-Каширщини, Рівненщини та інших мікрорегіонів.
«Часто говорять про те, що наші українські селяни були дуже бідними й неграмотними. Я не знаю, наскільки вони вміли читати, але рахувати вміли точно», — каже про складність вишивки вона.
Довгий вишуканий комір вважається головною ознакою сорочок сокальського типу.
«Коміри — це як паспорт території. Тому що вони існували тільки на цій території. Це Грубешівщина, Сокальщина, Іваничівщина, тобто, частина Надбузької височини, яка входили у Волинську височину», — додає вона.
Традиційні камізельки, що належать до нагрудного вбрання, зазвичай шили з дорогого оксамиту і густо прикрашали дрібним бісером та гладдю. Дослідниця з’ясувала, що тканини та фурнітуру для верхнього одягу на Іваничівщину колись завозили чеські колоністи.